Кейс про те, чому зовнішні досягнення мають значення. Іра
Нещодавно одне інтернет-видання попросило коментар на тему синдрому самозванця. Формат був обмежений, мені потрібно було написати кілька пропозицій, які журналістка вставила до своєї статті. Але, оскільки я вже почав думати в цей бік, спробую трохи розгорнути тему.
Що таке синдром самозванця?
Синдром самозванця – це психологічне явище, яке полягає в нездатності людини насолодитися своїм успіхом, страху бути викритим, приписування своїх досягнень зовнішнім факторам, удачі, збігам та ін.
У моїй практиці були десятки випадків, коли люди зверталися за допомогою психолога щодо позбавлення від синдрому самозванця. Хочу поділитися своїми спостереженнями та уривком із консультацій.
Що схоже на синдром самозванця, але таким не є?
Уявімо ситуацію. Людина влаштувалася працювати. На початку свого шляху вона багато навчається, дивиться, пробує. Але поступово довіра до неї зростає — їй доручають більш складні завдання. Іноді завдання надто складні та неочікуванні. І в таких ситуаціях людина відчуває тривожність. З’являється фактор невизначеності у важливій для неї сфері. І тут відчувати тривожність природно. Але, припустимо, наша людина старається, засиджується допізна, просить допомоги друзів та колег. І справляється. Нормальний процес початку кар’єрного зростання.
Психолог тут не потрібний, це не наш випадок.
Коли з’являється синдром самозванця?
Синдром самозванця це коли ви виконали складне завдання, ви досягли успіху, вас хвалять і ставлять у приклад, а через пару днів у вас починається внутрішня зрада.
Ви турбуєтеся і боїтеся, що:
- наступного разу так не пройде,
- цього разу вам просто пощастило
- скоро всі дізнаються, що ви нічого із себе не представляєте,
- ваш шеф (при синдромі самозванця часто є конкретна, більш значуща людина) розчарується у вас і зрозуміє, наскільки ви некомпетентні.
Що роблять при синдромі самозванця?
Невеликий уривок із консультації:
Іра, 24 роки, Київ.
Звернулася за консультацією з приводу самотності та парних стосунків. На першій консультації вона усвідомила, що почуття самотності є скоріше відволікаючим маневром. «Страждаючи» з приводу своєї самотності, вона могла не помічати реальну тривогу на роботі. А там було справді складно. Постійно хотілося впевненості та стабільності, але кожен успіх та досягнення отруювали життя. Іра не могла насолодитися результатами праці, відчувала себе «фальшивкою» і боялася викриття (потай мріючи, щоб воно нарешті сталося).
Так ми вийшли на реальні складнощі та визначили терапевтичну мету, пов’язану із соціальною реалізацією.
— Підкажіть, а як ви справляєтесь із цими переживаннями?
— Я намагаюся відволіктися і перейти на щось інше. Якщо я завантажена, мені легко піти у завдання з головою та не відволікатися на емоції. Проблема в тому, що іноді робота не потребує всіх моїх зусиль. Я можу частково працювати, а частково переживати. В голові по колу ходять думки, що скоро мене звільнять.
— Що може спровокувати цей стан? Що запускає ці думки?
— Наприклад, я вранці зустрічаю шефа, ми вітаємось, але мені здається, що він якось не дуже радий мене бачити. А потім мені дзвонять із кадрів і просять зайти по обіді. І в мене всередині все падає. Я думаю: Ну все. Ось і кінець. Зараз мене звільнять і навіть попрощатися не дадуть».
— І що відбувається далі?
— Далі я прийшла до кадрів, а там кажуть, що мені виписали премію, і шеф просить мене підвищити. Незабаром узгодять із головним офісом.
— Радієте?
— Ще б пак. Я на робоче місце наче пливу повітрям. Хочу співати та танцювати.
— А потім?
— Через день я думаю: «З цією роботою будь-хто впорається. Вони не розуміють, що я взагалі ніяка? Якби вони були уважнішими, вони б давно мене розкусили. Зараз підвищать, і потім я точно провалюся.»
— Як ви справляєтеся з цими думками?
— Я подумала, краще я сама піду, ніж вони мене звільнять. Тому я написала заяву про звільнення, підписала, але не поставила дату. Вона лежить у мене в тумбочці. Тепер, якщо я зрозумію, що провалилася, я сама віднесу заяву.
— А як зрозумієте?
— Не знаю. Чесно кажучи, я вже кілька разів несла. Просто перед кабінетом шефа передумувала та поверталася назад.
І тут ми насамперед сконцентрувалися на дефюжн (defusion). Це один з базових процесів у Терапії Прийняття та Прихильності (АСТ), пов’язаний із ототожненням (злиттям) із власними когніціями. В результаті практики ми знижуємо вплив думок про провал, румінація про свою «негідність», фантазію про останню розмову з улюбленим шефом та ін.
Таке ототожнення у разі Іри вивільнило більшу частину енергії, яку вона направила на більш продуктивні цілі: підвищення свого професіоналізму, поліпшення навичок комунікації, напрацювання емоційного інтелекту та ін.
Іра навчилася краще комунікувати з шефом і тепер точніше розуміє його поведінку та емоції, підвищила свою кваліфікацію і почала тверезіше оцінювати свою вартість, як фахівця.
Також у процесі терапії ми помітили, що для балансу не вистачає активностей поза офісом. Іра згадала, що завжди хотіла піти на танці, а ще їй був цікавий альпінізм.
Разототожнення (defusion) з тривожними думками та нав’язливими емоціями дозволило підвищити впевненість, переключити увагу на реальні досягнення, а не внутрішні переживання.
Іноді ми надто зациклюємося на переживаннях. Ми почуваємось погано і хочемо, щоб це припинилося. Це природно, але тільки концентруючись на болю ми не позбудемося її. І навіть навпаки – посилимо.
Замість того, щоб витрачати сили та час на вичісування внутрішнього світу від страждань, в АСТ ми концентруємось на позитивних діях, що ведуть до реалізації цінностей людини. І такі дії не лише змінюють життя та можливості, а й покращують внутрішній стан.
Попередні кейси:
Як перестати ображатися. Консультація психолога.
Автор:
Дмитро Шевченко — психотерапевт, психолог, спеціаліст в Терапії Прийняття та Відповідальності — Acceptance and Commitment Therapy (ACT) — сучасний метод із доведеною ефективністью.