Мені доволі часто доводиться мати справу з прокрастинацією. Мені здається, що для багатьох людей, прокрастинація – це спосіб життя. Неефективний, виснажуючий нервову систему, але “чомусь” дуже живучий.
Коли на моїх консультаціях ми торкаємося теми прокрастинації, я часто цитую Джона Перрі. Це американський філософ, заслужений професор у відставці Стенфордського університету та Каліфорнійського університету в Ріверсайді. Він зробив значний внесок у філософію, зокрема в галузі філософії мови, метафізики та філософії свідомості (інформація із його сторінки на Вікіпедії).
В нього є чудове есе “Структурована прокрастинація” за яке він навіть отримав Ігнобелівську премію в 2011 році (це премія-пародія на Нобелівську премію, коли нагороджують за досягнення, які «спочатку викликають сміх, а потім роздуми»).
Як психолог і психотерапевт, я вважаю, що структурована прокрастинація є корисною всім прокрастинаторам. Принаймні мій досвід використання цього підходу свідчить про його позитивний ефект. Я більше двох років відкладав переклад цього есе. І варто було поставити собі у список завдань – почати знімати відео для Ютубу – я за 30 хвилин переклав і підготував до публікації цей пост. Тепер стоїть завдання придумати щось ще більш важливе і термінове, ніж зйомки відео.
Пропоную вашій увазі мій переклад есе “Структурована прокрастинація” Джона Перрі.
”… будь-хто може виконати будь-яку кількість роботи, за умови, що це не та робота, яку він має виконати в цей момент.” – Роберт Бенчлі, Chips off the Old Benchley, 1949
Я збирався написати це есе місяцями. Чому я нарешті це роблю? Може тому що нарешті знайшов вільний час? Не вгадали.
У мене є:
- контрольні роботи, які потрібно перевірити,
- форми замовлення підручників, які треба заповнити,
- пропозиція для Національного наукового фонду, яку треба рецензувати,
- чернетки дисертації, які треба прочитати.
Я пишу це есе, щоб не робити це все. Це і є сутність того, що я називаю структурованою прокрастинацією — дивовижна стратегія, яку я відкрив, що перетворює прокрастинаторів на ефективних людей, яких поважають і захоплюються тим, скільки всього вони встигають і як добре використовують свій час.
Усі прокрастинатори відкладають те, що їм потрібно зробити.
Структурована прокрастинація — це мистецтво змусити цю погану звичку працювати на вас. Головна ідея полягає в тому, що прокрастинація не означає абсолютного байдикування.
Прокрастинатори рідко нічого не роблять; вони займаються не дуже корисними справами — наприклад, доглядають за садком, або заточують олівці, або складають схему, як вони реорганізують свої файли, коли до цього дійде черга.
Чому прокрастинатор займається цими речами? Тому що це спосіб не робити щось більш важливе. Якби єдиним завданням, що залишилося, було заточити олівці, жодна сила на землі не змусила б його це зробити.
Однак прокрастинатор може змусити себе виконати складні, своєчасні й важливі завдання, якщо вони є способом не робити ще більш важливі речі.
Структурована прокрастинація означає побудову списку завдань так, щоб використати цю особливість. Справи в списку впорядковані за важливістю. Найбільш нагальні й важливі — нагорі. Але нижче в списку теж є корисні завдання. Виконуючи їх, прокрастинатор уникає тих, що стоять вище. При такій організації справ прокрастинатор стає корисним членом суспільства. Навіть більше, прокрастинатор може здобути, як це сталося зі мною, репутацію людини, яка багато встигає робити.
Найбільш ідеальний варіант структурованої прокрастинації у моєму житті трапився, коли моя дружина і я працювали наставниками-резидентами в Soto House – студентському гуртожитку Стенфорду.
Увечері, стикаючись із необхідністю перевіряти роботи, готувати лекції, виконувати комітетську роботу, я залишав наш котедж поруч із гуртожитком і йшов до зали відпочинку, щоб пограти в настільний теніс із студентами, або поговорити з ними про різні речі в їхніх кімнатах, чи просто посидіти там і почитати газету.
Я здобув репутацію чудового резидентського наставника і одного з небагатьох професорів на кампусі, які проводили час із студентами молодших курсів і знайомилися з ними. Як же це чудово: грати в пінг-понг, щоб уникати важливіших справ, і при цьому здобути репутацію містера Чіпса [герой роману “До побачення, містере Чіпс” Джеймса Гілтона – уособлення доброго і відданого студентам викладача – прим. моя].
Прокрастинатори часто обирають абсолютно неправильний підхід. Вони намагаються зменшити свої зобов’язання, вважаючи, що якщо у них буде лише кілька справ, вони перестануть зволікати і виконають їх. Але це суперечить основній природі прокрастинатора і руйнує його найважливіше джерело мотивації. Ті кілька завдань у його списку за визначенням будуть найважливішими, і єдиний спосіб уникнути їх виконання — це взагалі нічого не робити. Так можна стати “диванним лінивцем”, а не ефективною людиною.
На цьому етапі ви можете запитати: “А як же важливі завдання на початку списку? Вони взагалі ніколи не виконуються?” Визнаю, тут може виникнути проблема.
Хитрість полягає в тому, щоб вибирати правильні типи проєктів для початку списку.
Ідеальні мають дві характеристики:
- по-перше, здається, що вони мають чіткі дедлайни (але насправді це не так);
- по-друге, вони здаються надзвичайно важливими (але насправді такими не є).
На щастя, життя повне таких завдань. Університети — це місце, де переважна більшість справ належить до цієї категорії, і я впевнений, що те саме стосується більшості інших великих установ.
Візьмімо, наприклад, пункт, який зараз стоїть на першому місці в моєму списку: завершити есе для збірки з філософії мови. Його потрібно було закінчити одинадцять місяців тому. За цей час я виконав величезну кількість важливих справ — лише для того, щоб уникнути роботи над цим текстом.
Кілька місяців тому, відчуваючи провину, я написав листа редактору, в якому вибачився за те, що так сильно затримуюсь, і висловив свої щирі наміри взятися за роботу. Написання цього листа, звісно, було способом уникнути роботи над статтею.
Виявилося, що я зовсім не настільки відстав від графіка, як думав — решта авторів теж не поспішали.
Та й наскільки важлива ця стаття взагалі? Не настільки, щоб у якийсь момент не з’явилася інша справа, яка здаватиметься важливішою. Тоді я й візьмуся за неї.
Ще один приклад — форми замовлення книг. Я пишу це в червні. У жовтні я викладатиму курс з епістемології. Форми замовлення книг уже прострочені для подання в книжковий магазин. Легко сприйняти це як важливе завдання з терміновим дедлайном (для вас, хто не прокрастинує, зауважу: дедлайни справді починають тиснути через тиждень-два після того, як минули).
Я майже щодня отримую нагадування від секретаря кафедри, студенти часом запитують, що ми будемо читати, а незаповнена форма лежить просто посеред мого столу, прямо під обгорткою від сендвіча, який я з’їв минулої середи.
Це завдання розташоване майже на вершині мого списку; воно мене дратує і мотивує робити інші корисні, але на перший погляд менш важливі речі. Але насправді книжковий магазин і так завалений формами, поданими тими, хто не прокрастинує. Я можу відправити своє замовлення в середині літа, і все буде гаразд. Мені просто потрібно вибрати популярні, добре відомі книги від надійних видавців.
Десь між сьогоднішнім днем і, скажімо, 1 серпня, в мене буде якесь завдання, яке здаватиметься навіть більш важливим. Тоді моя психіка почуватиметься комфортно, заповнюючи форми замовлення як спосіб уникнути виконання цього нового завдання.
Уважний читач на цьому етапі може відчути, що структурована прокрастинація вимагає певної міри самообману, оскільки людина фактично постійно влаштовує собі пірамідальну схему. Саме так.
Потрібно вміти розпізнавати і братися за завдання з завищеною важливістю та нереальними дедлайнами, водночас змушуючи себе відчувати, що вони важливі й термінові. Це не проблема, адже практично всі прокрастинатори також мають чудові навички самообману.
А що може бути благороднішим, ніж використовувати одну ваду характеру, щоб компенсувати негативні наслідки іншої?
Автор: Джон Річард Перрі
Переклад:
Дмитро Шевченко — психотерапевт, психолог, спеціаліст в Терапії Прийняття та Відповідальності — Acceptance and Commitment Therapy (ACT) — сучасний метод із доведеною ефективністью. Досвід 12 років. 10000 годин практики. Автор 53 статей. Виступав на радіо та коментував для ЗМІ питання психічного здоров’я.
Photo by Tima Miroshnichenko